У селі Біловіж, що в Рокитнівській громаді, живе до десятка бортників і є капище часів князя Ігоря. Дуже унікальне і самобутнє село, подекуди навіть містичне. На деревах, що ростуть на кладовищах вздовж дороги у напрямку Рокитне-Біловіж висять величезні борті (вулики-довбанки) - їх розміщують тут через те, що ці дерева ніхто "не турбує", нема шуму, руху, зайвих звуків. У місцевих дворах теж стоять борті - місцеві чоловіки активно розвивають цю древню традицію, що пов'язана з диким медом - екологічно чистим, лікувальним.
У кінці села, за кладовищем живе дід Юхим - Павлушенко Юхим Спиридонович, 1942 р.н., уродженець села Біловіж із внуком Вадимом, який переїхав до дідуся зі Сходу з початком повномасштабного вторгнення. Хлопець швидко перейняв дідове ремесло і активно допомагає старенькому із бджолами, веде блог про бортництво. У діда Юхима більше 20 бортних вуликів, кілька лишилося ще від діда, який передав справу свому сину, а син вже навчив Юхима і так від покоління до покоління. Бортництвом цікавляться і молоді хлопці із села - приходять додому до діда і Вадима, допомагають зі збором меду. Старенький погано чує, але охоче поділився секретами свого ремесла, дуже любить жартувати. Знає приказки - "До Миколи - то не пчоли", відповідно і мед не той. Володіє вмінням виготовлення "жені" (шкіряний підйомник-інвентар для збору меду), але каже, що "зараз є яка-хоч проволка, або в сусида брав, алє, вона не така добра, як моя була". Показав борть свого діда, якій далеко за сто років - її не використовує, а зберігає як пам'ять про діда і батька...
Дорога до капища непроста - через вузенькі стежечки і місточки над болотами. Саме місце досить розчищене, акуратне, величезні камені розміщені у відповідному порядку, відстань між ними однакова, з деяких уже проросли дерева, а деякі... покрали місцеві жителі на фундамент новобудов. Проте, як зазначила дослідниця біловіжського капища часів Київської Русі Валентина Давидюк: "Ми ж у селі всі про всіх знаємо, і які жахливі історії тих сімей, які збудували свої хати на камінні із жертовника..." Пані Валентина неодноразово звертається до земляків не чіпати, не руйнувати, не знищувати історичне місце - якщо вже не через його релігійне значення, то хоча б через унікальну "родзинку" краю, яка має історичну цінність нашого народу.
На давньому місцевому кладовищі, де серед сучасних хрестів та пам'ятників стоять на могилах, які вже потроху зрівняються із землею, камені! Ніхто не знає, скільки їм років! За огорожею цього кладовища - територія старого, на якому залишився фрагмент давнього козацького хреста - вертикальна частина, а навколо - декілька таких само могильних каменів. А на дуже древніх покручених соснах - борті, у яких скоро знову почнеться активне життя бджіл - "божих мух".
З експедиційної поїздки директорки КЗ "Рівненський обласний центр народної творчості" РОР Ірини Рачковської.
